Крила

Цьогорічний випуск альманаху "Крила" –  це знову виклик – перешкодам, негараздам, болю, відчаю, але не сміливості ТВОРИТИ. Наші юні автори й авторки представляють вашій увазі свої відверті роздуми й бачення. Щиро бажаємо їм надихати своєю окриленістю усіх, хто навколо, й творчих злетів!

А всю нашу ліцейну родину запрошуємо поринути у світ  крилатих!

АКРОВІРШ

Літечко прийшло –

І ми радіємо щодня.

Теплом усіх нас зігріває,

Обіймами звеселяє.

Блохіна Маргарита, 5-А клас

АКРОВІРШ

Люблю я літо, квіти, теплий дощ

І яблука, які ростуть в саду.

Тебе прошу я: залишайся тут,

О літо, не тікай від нас.

Максимів Вероніка, 5-А клас

ПОЕЗІЯ, ЯКА ВРАЖАЄ

Я нещодавно познайомилася з поезією Тараса Шевченка. Найбільше мені  запам'ятався вірш “Садок вишневий коло хати”. Він дуже гарний, ніжний і спокійний. Коли я його читаю, мені здається, ніби я стою біля тої хатинки, чую спів соловейка й бачу, як сонце за обрієм сходить.

Поезія   Шевченка  вражає тим, що в його словах – це любов до України,  до простого народу, до рідної землі. Хоч  Кобзар пише про труднощі, але його слова наповнені теплими почуттями. Я думаю, він був добрим і чуйним, бо вмів писати так,  щоб кожен зрозумів і відчув українське слово.

Коли читаю вірші Шевченка, то мені хочеться бути доброю, сильною і любити свою Батьківщину, як любив   її Шевченко.

Я думаю, що Тарас Шевченко – це не просто поет, а справжній герої українського народу. Він багато пережив у своєму житті, але не зламався. Навпаки писав ще більше, щоб підтримати людей і нагадати їм, що треба любити свою країну і боротися за її  незалежність.

Стахова Вікторія, 5-А клас

МОЯ РИЖУЛЯ

Я розповім про свою кішку Рижулю. Вона – справжня улюблениця та красуня в нашій родині. Рижуля – кішка невелика, із м’якою короткою шерстю, яка блищить на сонці, ніби золото. Її колір – рудий, а ось живіт –  ніжно- кремовий,  і лапи золоті, як блискітки.

Вона належить до породи шотландських висловухих, тому її вушка мило прилягають до голови, що надає їй дуже кумедного й водночас розумного вигляду. Мордочка в Рижулі кругла, з великими бурштиновими очима, які уважно спостерігають за всім, що відбувається навколо.

Рижуля має цікавий характер. Вона надзвичайно спокійна, але водночас допитлива. Вдень вона любить ніжитись на підвіконні, гріючись у променях сонця, а ввечері перетворюється на справжню дослідницю – обов’язково перевірить усі кімнати, ніжно муркоче, а іноді так голосно, що здається, ніби вона співає пісню.

Рижуля – моя найкраща пухнаста подруга, і я її дуже люблю.

Якубенко Злата, 5- А клас

ЯК КІТ ДРАКОНА ОБДУРИВ

(Казка)

Одного разу в село прилетів злющий Дракон. Він був лихий та дуже-дуже голодний, бо летів здалеку. Дракон одразу ж поїв усіх мешканців села та худобу. Залишився лише один старий Кіт.

Вирішив хоробрий пухнастик помститися Драконові. Прийшов Кіт до лігва чудовиська та й каже:

– О, могутній драконе! Ще не всіх людей ти винищив у цьому селі. Багато з них сховалися у великій печері недалеко звідси. Я тебе відведу туди, а за це ти мені даси стільки молока, скільки сам важиш.

• Добре! – заревів Дракон.

І повів Кіт голодного людожера в темну та небезпечну печеру. Про неї хвостатому меснику розповідав тато у дитинстві. У тій печері було провалля, на дні якого височіли кам’яні шипи, створені самою природою.

Незабаром Кіт привів Дракона до цієї печери, завів його туди та втік. Ми ж усі знаємо, що коти дуже добре бачать в темряві. А дракони такої здатності не мають і стають неначе сліпі. Заблукавши у печері, чудовисько зірвалося у провалля та впало на кам’яні шипи. І одразу ж дало вічного хропака. Ось так Кіт помстився Драконові!

Андрійчук Роман, 5-Б клас

ЯК МЕНЕ ВКУСИВ СОБАКА

         Однієї прекрасної ранньої весни ми з мамою поїхали до моїх друзів Ярослава та Йосифа  в гості на декілька днів. Вони живуть у мальовничому селі Тюдів, що на Івано-Франківщині, яке затишно вмостилося на березі річки Черемош. Разом із Ярославом та його друзями ми грали в різні ігри, особливо багато часу проводили на вулиці, на величезному подвір’ї біля будинку. Адже немає нічого краще, ніж ліпити снігову бабу або гратися в сніжки, штурмуючи льодяну фортецю.

Весь час за нами спостерігав охоронець садиби – собака Вольт породи хаскі. Пес був уважний, з голубими очима та густою шерстю. Він дуже любив свободу, тому ланцюг, який його стримував, був довжелезним.

         Дні минали надзвичайно швидко, і треба було вже збиратися додому. Проводити нас із мамою вийшла вся родина Ярослава та Йосифа, а також їхні друзі. Згадавши, що не показав товаришам деякі свої дитячі скарби, я прожогом кинувся до машини. Забувши про довгий ланцюг нашого наглядача Вольта, я забіг на його територію. Вольт не міг стерпіти такого «нахабства» та вирішив відновити справедливість. Собацюра миттю скочив мені на спину, повалив та вкусив мене прямо в центрі спини. На щастя, я був одягнений у зимові речі та теплу куртку, тому Вольт прокусив лише одяг, проте встиг поранити мене одним зубом. На допомогу кинувся тато Ярослава і врятував мене від підступного пса.

Моя мама – лікар, тож одразу зупинила кров та обробила рану. Із зіпсованим настроєм ми вирушили додому. Із часом рана зажила, залишивши після себе шрам – відмітку про безпечність та неуважність. 

Андрійчук Роман, 5-Б клас

***

На вулиці уже весна,  
хоч снігу повно накидало,
і наче з цим змирились ми,
бо сонце світить – і журба пропала.

А зовсім скоро зійдуть квіти
буяти цвітом весняним,
неначе тисячі картин вмить оживуть

і засміються, наче діти.

Я знаю: хмари, туга –  все мине,

На небі сонечко прогляне,

І мир прийде на Україну-неньку,

І землю нашу не покине.

                                          Антохов Андрій, 5-Б клас

ЗЛОДІЇ

Одного разу я зі своїм другом вийшов на перерві на вулицю. Здавалося, сонячний, спокійний, звичайний день. Одним словом, не днина, а чудо. Йдемо собі, гуляємо, аж раптом помітили в хащах якихось людей. Придивились, а це злодії!

-Ну що робити будемо? - запитую я.

-Може, просто підемо? - відповідає товариш.

-Ні, треба діяти, - заперечую.

Справді, я мав рацію і залишився слідкувати за злодіями, щоб вони не втекли, а друг побіг по допомогу. Через хвилину біля нашого сховку було пів класу. Ми почали обговорювати план. Домовилися про одне, але Тарас наполягав на своєму.

Хлопчик підійшов ближче та як крикнув! Бандити налякалися й утекли. Хоча Тарас учинив правильно, усі чомусь почали на нього кричати, та коли злодії втекли й більше не повертались, усі стали хвалити Тараса. Добре, що більше таких історій із нами не траплялося…

                                                                                           Бауер Платон, 5-Б клас

РІЗДВЯНА ПРИГОДА

Жили-були братик Іванко і сестричка Марійка. Діти були однакового зросту, тільки сестричка більше любила різні пригоди, а хлопчик фанатів від науки.

Одного разу, за тиждень до Різдва, діти намірилися перевірити, чи існує Санта Клаус. Братик і сестричка готували різні приховані пастки для святкового Дідуся: у кімнаті під каміном насипали борошна; у ялинкові іграшки вставили камери тощо.

Нарешті настала святкова ніч. Діти приготували різні смаколики Санті, вдягли новенькі піжами і приготувалися до сну. Вночі прийшов чудовий Дідусь у червоних шатах, поклав два великі подарунки під ялинку. Раптом діти прокинулися й побачили Санту. Вони попросили доброго Дідуся, щоб він відвідав дитячий будинок, де живуть дітки без батьків. Дідусь пообіцяв братикові і сестричці, що обов'язково найкращі подарунки віднесе знедоленим діткам. Він подякував Іванку і Марійці за їхні добрі серця.

Бідюк Марія, 5-Б клас

МОЇ ПЕРШІ ЗМАГАННЯ

Це сталося одного звичайного дня. Я відпочивала, аж в один момент мені прийшло СМС-повідомлення, в якому йшлося, що мене запрошено на змагання з плавання. Це мене ошелешило. Я навіть не повірила одразу, що це правда. Коли ж пішла на тренування, стало ясно, що це не розіграш. Мені було страшно, бо ще ніколи не була на справжніх змаганнях!

Настав довгоочікуваний день. Я була в гарному настрої, дуже хотілося добре виступити. Уся родина підтримувала мене. Але все ж було лячно. І тоді я подумала, що змагання – це  як прогулянка в швидкому темпі й не більше. На вулиці йшов дощ, тож це мене трохи засмутило. Але ніщо не може сьогодні зіпсувати мій бойовий дух!

І ось я в спортивному центрі «Титан», тут у мене відбудуться змагання. Вода була тепла й прозора, нагадувала велетенське чарівне дзеркало. Я тримала себе в руках, хоча мої батьки хвилювалися набагато більше.

І нарешті почались змагання. Минуло трохи часу – й ось  мій заплив.

«Так, Маріє, не хвилюйся, ти довго тренувалася, просто повір у себе й покажи свій найкращий результат»,  - сказав тренер.

«Три, два, один – почали!» - вигукнув суддя. Я пливла з усіх сил, а ще чула голоси моїх друзів, які несамовито за мене вболівали…

Минуло три години.

Ура! Ура! Ура! Я виграла! Я припливла першою! Мені дуже сподобалося брати участь у змаганнях!

Бідюк Марія, 5-Б клас

ЛИСИЦЯ ТА БІЛОЧКА

            Бігла лисиця з полювання і була дуже голодна, аж у животі бурчало, тому що нічого не впіймала. Побачила лисиця на дереві білку, яка їла горіхи, і надумала її з’їсти та й каже:

• Привіт, любонько! Як здоров’ячко?
• Та все добре, будь і ти здорова, лисичко.
• Спускайся з дерева, хоч обіймемося.

Білка вискочила на гілку вище та й каже:

• Не можу, бо лапки нечисті, боюся тебе забруднити.
• А знаєш, - каже лисиця, - я тепер горішки теж полюбляю. Оце зранку наїлася. Ох і сита!

Білка не повірила лисиці та й каже: «Біля старого дуба лежить перепел

із перебитим крилом».

Лисиця як ошпарена з місця зірвалася, вже й не видно її…

Біжи, лисице! Нас, білок, не обдуриш!

Ватаманюк Віктор, 5-Б клас

ПОДОРОЖ НА МОРЕ

Настали довгоочікувані канікули! Сонце світило так яскраво, ніби Україна – це Африка. Я була вдома і їла морозиво, та раптом  мама сказала: «Ми їдемо на море!» Я була на сьомому небі від щастя та запитала: «Коли?»

Мама відповіла: «Завтра!»

Дванадцята година дня. Ми вже сіли в автобус. З’ясувалося, що їхати треба шістнадцять годин! Я дуже засмутилася, але згадала про синє прозоре море, про солоний запах повітря. І подумала: «Це не так довго…»

Четверта година ранку. Чути крик галасливих чайок. Було зрозуміло, що це Болгарія – країна,  до якої моя сім’я мріяла  поїхати цілий рік.

О дев’ятій годині  ми поселилися у номер готелю і пішли на пляж. Сонце дуже гаряче гріло, вітер розхитував хвилі. Я з подругою Анею розклала речі та побігла купатися. Аня мені крикнула: «Швидше!» Я мовила: «Зараз вже йду!» Море було таке казкове, веселкове та хвилясте.

Минув рік після поїздки. Кожна хвилина на морі – це затишок, радість, насолода...

Цей спогад щоразу викликає у мене захоплення та схвильованість. Сподіваюся,  цього року я поїду на море теж…

Горбашевська Ольга, 5-Б клас

ВІРШ ЗА ТВОРОМ ЗІРКИ МЕНЗАТЮК «ЧАРІВНІ СЛОВА»

 Зірка Мензатюк у книжку дітям написала

 І про важливість букв цікаво розказала.

 Букви з алфавіту знають добре діти,

 А Василько всіх здивував:

 Про важливість букв не знав ...

 Він не вмів їх називати –

 Лиш навспак хотів слова читати...

 От побачив слово ДУБ —

 Вмить перевернув на БУД,

 Був смачненький ОГІРОК,

 А у Васька він став КОРІГО ...

 Так перевертав слова,

 Що кругом йшла всім голова.                          

 Далі ж слова змотав

І у казці розказав.

Тітонька відьма

Слухала уважно про фразеологізми, антоніми, синоніми…

Дивилась на Василька —  і паморочилась у неї голова

 Через такі цікаві, незвичайні слова!

                                                                  Ільніцький Владислав, 5-Б клас

САМОКАТ

Одного літнього дня, коли  надворі було так тепло, я разом із мамою і  братом пішла гуляти на майданчик біля дитячої поліклініки на проспекті Незалежності – там якраз завершили ремонт, і територія біля поліклініки була ідеальна для катання на велосипеді, роликах чи самокаті.  Я обрала в цей день самокат.
         Нічого не передбачало біди. У всіх був чудовий настрій – ми гарно проводили час, допоки мені не спала на думку, як згодом виявилося, зовсім безглузда ідея. Як я вже казала, біля поліклініки проклали чудову нову дорогу, і ще там змайстрували новесенький пандус. І ось я вирішила, що з’їхати по ньому вниз буде круто! Тільки через свою неуважність я не звернула увагу на бордюр, який став для мене болючим досвідом.
Отже,  я, розігнавшись, летіла, як вітер, аж поки не впала  разом із самокатом і не подряпала  собі пів обличчя. Також мене потім дуже боліли нога і ніс. Це був болючий досвід, який допоміг мені зрозуміти, що  спочатку треба думати, а потім діяти!

Нікіфорова Інна, 5-Б клас

ЗАГАДКА

(акровірш)

Бігли діти повз ялинку

І побачили хатинку.

Лісова пустунка там

Оселилась – і діткам

Чемно лапку подавала,

Кіш грибів подарувала,

А тоді себе назвала.

Рошкулець Катерина, 5-Б клас

МИТЬ НАРОДЖЕННЯ НОВОГО ДНЯ

Золоте сонечко ступає перший крок,

І дощик ніжно крапає на землю.

При стежці ростуть суниці,

Дрімають в росах – ніжні, темні.

Вітерець колише їх, мов сни, –

Це там, де літо пахне блискавками злив…

Марчук Поліна, 6-А клас

КАЗКА ПРО ДРАКОНА, ЯКИЙ УЧИВСЯ ЛІТАТИ

У далекій долині, між високими горами, жили дракони. Один із них був менший за інших, з темною лускою та великими зеленими очима. Звали його Зубастик, бо мав гострі зуби. Інші дракони знущалися з Зубастика тому, що він, до біди,  не вмів літати. Зубастику було неприємно це відчути, тому він захотів навчитись літати хоч там що…

 Одного разу засмучений Зубастик побачив, як інші дракони грались із хмарами, крутили сальто в повітрі, а Зубастик лише стояв і дивився. Тому він собі сказав: візьму волю в кулак підіймуся на найвищу гору, стрибну, розправивши крила, й полечу. Довго він піднімався, зранив лапи через гостре каміння, але все ж досяг вершини. Озирнувся, вдихнув на повні груди й на рахунок три стрибнув. Аж раптом страх, що не може літати, скував його, мов залізні обручі. Життя проносилося в його очах, він уже прощався з ним. Аж  раптом майже біля землі він змахнув крилами й… полетів. Побачив Зубастик, який прекрасний світ! Довго милувався на горами й лісами, піднявшись під самі хмари. А тоді повернувся в долину до інших драконів й ніколи більше не відчував осуду. Той, хто переміг себе, свій страх, вартий поваги.

                                                                             Коліщук Матвій, 7А клас

ЗНИКЛИЙ ДЕНЬ

      Один звичайний ранок почався незвичайно. Арсен прокинувся раніше, ніж зазвичай, але щось одразу здалося дивним. Надворі було абсолютно тихо. Ні голосів, ні машин, навіть вітер не шелестів листям. Він неквапливо підійшов до вікна –  і завмер.

На вулиці не було жодної людини. Все навколо зупинилося…

Годинник не цокав, чайник не грівся, навіть телефон не працював. Арсен розгублено дивився навкруги, намагаючись зрозуміти, що сталося. Він повільно вдягнувся і вирішив вийти на вулицю. Обережно вийшов з дому – і побачив її.

Серед дороги стояла постать у блискучому плащі. Обличчя її було сховане, але голос звучав чітко і спокійно:

- Ти опинився в Зниклому Дні. Сюди потрапляють ті, котрі надто часто бажають, щоб день минув швидше.

- Я... просто не хотів іти до школи, - винувато прошепотів Арсен.

- Ось ти і отримав день, якого не існує, - промовила загадкова постать.  – Тут не існує часу, руху, звуків. Тут тільки ти.

Хлопець повільно йшов порожніми вулицями. Спочатку йому було цікаво: безлюдне місто виглядало незвично красиво. Але дуже скоро йому стало самотньо. Надто тихо. Надто спокійно. Він почав згадувати, як весело сміялися друзі, як мама лагідно кликала на вечерю, як вчителька суворо, але справедливо пояснювала, чому праця важлива для кожної людини.

- Я більше не хочу, щоб дні зникали. Я хочу жити повноцінно, навіть якщо буває нелегко, - сказав Арсен уголос.

Декілька секунд невідома істота дивилась на Арсена, але…

Але раптово все закрутилось. Світ навколо засвітився, пронісся сильний вітер, а потім…

Він знову прокинувся – цього разу не раніше, а якраз вчасно. За вікном все було, як завжди, – галасливо, яскраво, живо. І вперше Арсен усміхнувся тому, що почався новий день.                                                                

Кузик Анна, 7-А клас

ЗОЛОТАЯ ВЕСНА

Золотая весна – сонце гріє,

Трава усюди зеленіє,

І синяя вода

Навколо ожива.

А квіточка про літо мріє,

І пташка на гіллі співа.

А за вікном

Лелека поспішає

Годувать малесеньких лелеченят.

І дощик тихо накрапає,

Від нього квочка ховає курчат.

Полянська Марія, 7-А клас

ОДИН ДЕНЬ ІЗ МОГО ЖИТТЯ

Татові

     Цей сонячний літній день почався звично, але закінчився зовсім не очікувано для мене.

      Я прокинулася рано-вранці, адже  повинна була йти в садочок. Мама приготувала мої улюблені млинці зі смородиновим варенням та чаєм. Я привіталася з татом та сіла снідати. Уже на той час тато здався мені дивним. Він загадково посміхнувся, встав з-за столу, поцілував маму та пішов на роботу. Але все це швидко забулося. Дорогою до садочка я зустріла їжачка. Обережно доторкнулася до нього рукою, поки мама не бачила, та вколола палець. І мій настрій зіпсувався. Засмучена я попленталася до садка. Там все було як завжди. Я гралася з іншими дітьми, вчила букви, робила аплікації з сонечком, спала. Коли за мною прийшов мій  тато, я була здивована, адже зазвичай це робить  мама. Дорогою додому я розповідала татові про свій день, а він мені про свій. Коли ми вже були біля квартири, я запитала  тата: «Чому мама не забрала мене з садка?» А тато відповів: «У нас для тебе сюрприз!» Не встигнувши сказати слова, тато відчинив двері у квартиру. Там стояв новенький велосипед. Я не могла повірити своїм очам. Він був саме такий, як я уявляла: рожевий, з білими стрічками, спереду кошик, увесь у квіточках,  і на підлозі лежало багато-багато кульок. А збоку стояла мама. Вона спостерігала за моєю реакцією та усміхалася. Моїх емоцій не передати словами. Я відчула, як радість охоплює мене  з голови до п'ят. Хотілося стрибати, обіймати тата й маму, щоо я й зробила. «Гайда кататися!» –  запропонував тато. Але в ту мить, мене охопило інше почуття – страх. А якщо я не зможу навчитися? Якщо я впаду? «Не бійся. Я буду поруч», – ніби прочитавши мої думки, сказав тато.

      Ми вийшли на вулицю. Тато допоміг мені сісти на велосипед і міцно тримав, поки я намагалася їхати. Радість, страх, хвилювання – усе змішалося. Але його руки міцно тримали мене – і на душі ставало легше. Раптом я зрозуміла, що тато мене не тримає. Я їду сама. Зрадівши, зістрибнула з велосипеда й побігла до тата в обійми. Якби не тато та його віра в мене, я б здалася та ховалася в страхах усе життя. Але він знав, що я зможу, ще до того, як повірила в це сама.

   І тепер я точно знаю: поруч із ним я зможу все на світі!                                                                                                               

                                                                                            Тащук Тетяна, 7-А клас

КАЗКА ПРО ДРАКОНА ТА ЧАРІВНИЙ СОН

      Жила собі дівчинка Анна. Одного разу, коли вона міцно заснула, їй наснився дивовижний сон.

     Вона опинилася в чарівному лісі, де дерева спокійно хиталися на вітрі, а птахи весело співали свої пісні. Раптом далеко, високо в небі, з’явилася величезна тінь. Це був… справжній дракон!

    Він гучно заревів і плавно спустився на землю прямо перед Анною. Дівчинка здивовано подивилася на дракона, але зовсім не злякалася, адже вона була дуже хоробра. Дракон уважно подивився на неї й тихо промовив:

• Ти мене не боїшся?
• Ні, - відповіла Аня,- ти виглядаєш зовсім не страшно.

    Дракон весело посміхнувся та запросив дівчинку прокататися на його спині. Аня радісно застрибнула, і вони стрімко злетіли вгору. З висоти світ здавався ще чарівнішим. Вони довго літали над лісами, горами та річками. Дракон захопливо розповідав про свої пригоди, про таємниці, сховані в глибинах гір, і про скарби, які ніколи не шукав, бо справжнє багатство – це щира дружба.

     Раптом Анна відчула, що її оченята повільно заплющуються і все навколо починає темніти…  

     Вона різко розплющила очі й побачила знайому кімнату.

• Це був просто сон? – розчаровано прошепотіла вона.

     Але коли дівчинка опустила очі вниз, то побачила на землі щось маленьке та блискуче. Це була луска дракона…

Тащук Тетяна, 7-А клас

КАЗКА ПРО ХЛОПЧИКА, ЯКИЙ ШУКАВ СВОЄ МІСЦЕ У СВІТІ

Жив собі в далекому селі, серед зелених полів і співучих лісів, маленький хлопчик на ім’я Остап. Він був звичайним хлопчиком – бігав босоніж по росі, ловив метеликів і слухав бабусині казки. Але з самого малку його мучила одна думка: «Я маю знайти своє місце у світі».

І ось одного ранку, коли сонце тільки-тільки визирнуло із-за небокраю, Остап зібрав торбинку, поклав шматочок хліба, флягу з водою та дерев’яного солдатика, якого йому колись вирізав тато, – і рушив у мандрівку.

Спершу він потрапив до міста майстрів. Там усі щось створювали: хтось точив ножі, хтось ліпив глечики, а дехто купував ножі. Остап пробував усі ремесла, та ніде не затримувався – серце не співало. Майстри казали йому:

– Ти вправний, але твоє місце не тут.

Тоді він рушив в гори, де жив мудрий старець.

– Я шукаю своє місце у світі, – сказав хлопчик.

– Твоє місце там, де твоя душа розцвітає, – мовив старець і вказав на схід. – Йди за сонцем.

Дорога була довга. Остап допомагав тим, кого зустрічав. З кожним кроком він відчував тепло в серці, хоч не розумів чому. Та одного дня він озирнувся і згадав тих, кому він допомагав. Усі теплі слова, усмішки, обійми... І тоді він зрозумів: його місце в світі – не в якомусь місці чи ремеслі. Його місце – там, де він робить добро, там, де його серце щасливе.

Остап повернувся в рідне село і жив там щасливо.

Теремко Анна, 7-А клас

ПОРТРЕТ МОЄЇ ДУШІ

Космос. Він увесь пахне  зорями, і в ньому купаюся я. Душа та мій внутрішній світ наче космос. Безмежний та зовсім ще не вивчений. Хоча сам космос спочатку здається темним, але згодом, роздивляючись його уважніше, помічаєш, як яскраво сяють зорі, які дивовижні планети тут є.

Так само і про мене. За  першої зустрічі я можу здаватися зовсім іншою людиною, тому , що ще не можу довіритися людині , показати свій внутрішній світ. Але з часом , якщо я зрозумію , що ця людина його не зруйнує й я зможу їй довіряти, тоді влаштую подорож по ньому.

Що таке краса? Це фіалки з легень. Це місяць, що знищує день.  Ніч за вікном, ніч за кермом. Ми з півдня їдемо вдалеч, удвох. Вирушаємо сьогодні в подорож по моєму внутрішньому всесвіту.

Хоча він спочатку темний, але занурюючись, у ньому розгледиш різні кольори. Колір відповідає емоціям. Саме кольори розділяють простір на різні сектори – такі, як тривога, сум, страх, гнів, радість і спокій.

Колір тривоги – помаранчевий, суму – синій, страху – фіолетовий, гніву – червоний, радості – кадмієво-жовтий, а спокою –  світло-рожевий.

Ці сектори можуть збільшуватись і зменшуватись так само, як і емоції, які я відчуваю.

Також у моєму космосі існує його сокровенна частина. У ній ви зможете побачити людей, які для мене цінні, а також мої захоплення.

Я дуже ціную своїх друзів, з якими я можу завжди весело провести час. Також у самому серці космосу – моя мама зі старшим братом і мистецтво. Мама з братом є найціннішими для мене. А мистецтво – це те, без чого я не можу уявити своє життя. Без нього не існує мене. Воно надихає і змушує відчувати різні емоції. Завдяки мистецтву й утворився мій внутрішній світ, моя душа.

Моя несолодка правда… Зізнаюсь тобі я знов. Моє "вчора" тепер уже "завтра". Моя смерть – тепер це любов.

Дякую, що погодилися на маленьку подорож по моїй душі.

Веренько Олеся, 9-Б клас

ФІЛОСОФІЯ КОХАННЯ

Кохання — це глибоке і піднесене почуття, яке здатне надихати людину на добрі вчинки, змінювати її внутрішній світ і очищати душу. Однак воно також може стати джерелом страждань, болю та втрат. У драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» філософія кохання показана як боротьба між високими ідеалами і буденністю, духовним і матеріальним.

У центрі сюжету — історія кохання лісової німфи Мавки та сільського юнака Лукаша. Це символізує зіткнення двох світів — природи і людини, ідеального й реального. Мавка є втіленням чистої, духовної любові, тоді як Лукаш — звичайна людина, яка має вибір: залишитися вірним високим почуттям або піддатися тиску суспільства та побуту.

Кохання між героями спочатку виглядає щирим і глибоким. Мавка повністю віддає себе, не вимагаючи нічого натомість. Її душа відкрита, щира, ніжна. Вона любить всім серцем, жертвуючи собою заради щастя коханого. Проте Лукаш не витримує випробування буденністю. Під тиском матері та суспільних уявлень про «нормальне» життя він зраджує Мавку, обираючи іншу жінку — Килину, яка уособлює сірість і спокій.

Незважаючи на зраду, Мавка не мститься і не втрачає своєї душевної чистоти. Її кохання залишається світлим, щирим і жертовним до самого кінця. Вона страждає, але не озлоблюється, не втрачає віри в силу любові. Мавка — символ безкорисливої любові, яка не потребує винагороди, яка прощає й підносить. У цьому й проявляється велич її душі.

Натомість Лукаш поступово усвідомлює помилковість свого вибору. Його повернення до Мавки наприкінці твору свідчить про внутрішнє каяття, про прагнення знову знайти те, що було втрачено. Але вже пізно. Мавка більше не належить цьому світові. Її любов не згасає, проте вона тепер — вища, недосяжна, очищена від земного. Лукаш втрачає найдорожче — кохання, яке було справжнім, але герой не зміг його зберегти.

Таким чином, Леся Українка зображує кохання як складне духовне випробування, що ставить людину перед вибором між духовним і матеріальним світами. Мавка уособлює любов, що веде до самопізнання, а Лукаш — слабкість людської природи. «Лісова пісня» змушує замислитися над тим, що справжнє кохання — це не лише почуття, а й відповідальність, здатність бути вірним навіть тоді, коли життя ставить важкі перепони.

Цей твір залишається актуальним і сьогодні, адже вчить берегти найцінніше — чисті почуття, які не купуються і не піддаються буденним законам. Справжнє кохання — це вибір душі. І той, хто обирає його, знаходить справжнє щастя.

Безрук Ірина, 10-А клас

ШЛЯХ ДО ЩАСТЯ

У всі часи люди прагнули щастя. Одні шукають його в матеріальних благах, інші — в душевному спокої, гармонії та любові. Але що насправді робить людину щасливою? Чим вимірюється вартість життя — кількістю грошей чи здатністю любити й прощати? Саме над цими питаннями примушує задуматись повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

Автор показує, як брак моральних і духовних цінностей може зруйнувати найсвятіше — родину. Сім’я Кайдашів зовні нічим не відрізняється від інших: батько Омелько — добрий майстер, мати Маруся— господиня, сини Карпо і Лаврін — працьовиті, кожен має свою дружину. Здавалося б, живи, радій, підтримуй близьких. Але в серцях родичів цієї сім’ї — не любов, а дріб’язковість, егоїзм, заздрість. Конфлікти виникають через побутові речі: грушу, межу, хату. Ці суперечки — лише верхівка айсберга. Під ними ховається глибока внутрішня порожнеча, відсутність духовного стрижня, невміння поступатись і розуміти.

Невістки не ладнають між собою, зневажають свекруху. Сини сваряться з батьками. Замість мудрості — впертість, замість щирості — образи. У кожного своя правда, але немає спільного добра. І все це перетворює життя родини на нескінченний ланцюг конфліктів.

Нечуй-Левицький не просто змальовує побутову картину. Він змушує нас подивитися глибше: чому люди, які мають усе потрібне для нормального життя, не можуть бути щасливими? І відповідь очевидна — через відсутність духовних орієнтирів. Коли в центрі — «моє», а не «наше», коли головне — не любов, а володіння, тоді губиться людяність. Саме це й сталося з Кайдашами.

Однак у фіналі повісті з’являється промінь світла. Після смерті батька в сім’ї настає деяке затишшя. Хоча герої й далі не стають ідеальними, з’являється трохи більше спокою. Можливо, втрата змушує замислитися над тим, що справжні цінності не в хаті чи городі, а в здатності пробачати, підтримати, жити в злагоді.

«Кайдашева сім’я» — це не просто гумористична розповідь про сварливих селян. Це глибокий твір, що порушує одвічні моральні питання. Автор тонко й гостро показує, як бездуховність і моральна сліпота руйнують не лише побут, а й саму суть людських стосунків.

Лише тоді, коли в людських серцях панує любов, щирість, повага й доброта, родина стає справжньою опорою. Духовні й моральні цінності — це те, що не старіє з часом, не псується, не зникає. Це невидимий, але міцний зв’язок, що тримає разом не лише родини, а й увесь світ.

Бурдейна Вікторія , 10-А клас

КОХАННЯ ЯК ЖИТТЄСТВЕРДНЕ ПОЧУТТЯ

Кохання — це одне з найкращих і найглибших почуттів, яке лише існує. Коли людина закохується, вона відкриває те, що раніше не відчувала. Справжні почуття виникають усередині людини, не завдяки впливу зовні. Кохання можна порівняти з дивовижною енергією, яка проникає в серце, запалює його і веде за собою.

Це почуття змінює не лише настрій, а й саму суть людини. Кохання спонукає  ставати кращими, шукати сенс життя й діяти  натхнено. Якщо воно є щирим, то неодмінно залишає слід у серці.

У драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» головна героїня Мавка переживає саме таке справжнє почуття. Символічно зображено, як кохання змінює Мавку та Лукаша. Їхнє почуття — не просто романтична історія, а духовна подорож, яка виводить героїв на інший рівень розуміння себе та світу.

Лукаш і Мавка — герої, натхненні вітром природи. Вони стають не лише закоханими, а й символами двох різних світів. Їхнє кохання долає межі реального та фантастичного. Мавка — істота з лісу, Лукаш — звичайна людина. Але між ними виникає зв’язок, який не під силу зруйнувати навіть суворій буденності.

Коли Мавка відчувала себе покинутою, вона переживала сильний душевний біль. Її почуття були щирими й глибокими. Попри біль і розчарування вона не втратила віри в кохання. Воно об’єднало два світи.
На жаль, Лукаш зрадив її, а пізніше зрозумів, яку справжню людину він втратив. Її присутність залишилась у його серці назавжди. Однак саме кохання знову пробудило духовну силу. Вона перетворила Мавку на нову істоту,  – справжню: уже не  лісову дівчину, а прояв чистого і вічного кохання.

Я вважаю, що любов — це основа життя. Коли Лукаш згадав її —  був щасливим. Любов живе в дрібницях: у пам’яті, у звуках і барвах, у тому, що ніколи не зникає. Навіть коли людина зраджує своє кохання, вона згодом знаходить у собі ті почуття, які, на жаль, вже не повернути. А з ними — весь шлях життя, яке вже змінилося назавжди.

Отже, любов — це не просто емоція. Це сила, яка змінює серце, душу, вибір і долю. Саме таке кохання здатне зробити людину глибшою, сміливішою, мудрішою. І саме про це твір Лесі Українки «Лісова пісня».
                                                                            Галяновська Анастасія, 10-А клас

ЗАПЛЮЩУЮЧИ ПОВІКИ

Заплющуючи повіки,
Я все ще згадував Вас,
Ваші уста тендітні
І долю, що не дала нам шанс.

Чи пам’ятаєш той літній вечір,
Коли цілувала невпинно?
Ми ж були молоді, веселі, 
Ми ж були такі невинні. 

Тобі зараз точно добре?
З тим, кого називаєш “коханий”.
Я безвідповідальне горе.
Він неймовірний красень.

Я, до речі, писав Вам вірші
І вірив, що будете чекати.
Вам, справді цікаво, що там?
Що, ні одного не читали?

Якщо помру у полоні, 
Ти ж тільки пам’ятай мене.
І не важливо, що з іншим в любові.
І не важливо, що фінал наш настав уже.

Тобі байдуже до мене?
Добре, хай буде так.
Але тоді йди з голови моєї,
Бо я не забуду ніяк!

Бо я пам’ятатиму вічно
Твій сміх, твої очі, ті губи.
І навіть на чорній могилі
Заграють навічно ті "Думи".

Декмак Марина, 10-А клас

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ ІЗ ЗИМОЮ

Квітень вже дихав весною. Сонце лагідно торкалося землі, на деревах з’являлися ніжно-зелені листочки, а повітря пахло теплом. Але одного ранку світ раптово змінився.

Я прокинувся, подивився у вікно і на мить не повірив своїм очам. За вікном тихо падав сніг. Білий, пухкий, мов пух лебедя, він кружляв у повітрі й ніжно лягав на ще вологу землю. Був схожий на спогад, коли його вже ніхто не чекав.

На гілках цвіту застигли прозорі кристали, ніби перлини. Тюльпани схилили голови, а з даху падали краплі. Це сльози весни, яка здивувалася несподіваному поверненню зими. Я стояв і дивився, як природа переплітає пори року, мов художник. Це було диво!

Сніг у квітні здивував мене, але водночас подарував особливий спокій і тишу на душі. І я зрозумів, що природа завжди знає, коли показати свою магію, навіть тоді, коли ми цього зовсім не чекаємо. 

                                                   &nb

Наші “КРИЛА”, літературно-мистецький альманах, завершують річний політ 2023-2024. Час змінює нас, ми змінюємо час — і знаходимо себе у творчому леті. Він підіймає нас над викликами сьогодення і допомагає краще збагнути цінність творчості, в яку цьогорічні наші автори, зовсім юні та досвідчені, хочуть не впускати війну у свій світ, але не всім це вдається... Представляємо Вашій увазі цьогорічну добірку наших сміливців, які відкривають для себе красу і глибину слова і діляться цим відкриттям із усіма.

Одного чудового сонячного дня букви та звуки вирішили піти в туристичний похід. Зібралися й вирушили. Вони йшли квітучими лугами, слухали спів пташок. Усім було весело й приємно. Але потім їхній шлях звернув у гори, тоді радість почала зникати... Хтось спіткався, а інші, дивлячись на слабших, узялися кепкувати й вигукувати: “Ха! Ми — найсильніші!”

Спіткалися й перечіплялися за велике гостре каміння переважно звуки, а насміхалися й бундючилися букви. Але чомусь їм від того не ставало ні приємно, ні весело. Тоді хтось із літер вирішив допомогти. Так Д допомогла підвестися / д /, а У вела за собою / у /, решта літер почали робити те саме і відчули, як їхній настрій поліпшується, як стає їм знову легко й радісно. Перші букви, які прийшли на допомогу звукам, разом із ними утворили слово ДРУЖБА — і всі зрозуміли, що насправді додає сили й приємності. І це зовсім не пиха та зверхність, а щира товариськість і взаємопідтримка. Так звуки й букви разом дісталися вершини і від того часу затямили, що не можуть одне без одного.

Горюк Софія, Загарійчук Катерина, 5-В клас

У королівстві Знань жили букви та звуки. Але вони увесь час сперечалися, хто ж із них головний. І ось одного разу звуки вирішили вигнати літери з королівства, бо ніби їх, звуків, більше — аж 38, а букв лише 33. Так і зробили.

Тоді червоні помилки почали атакувати королівство. Звуки кинулися рятувати свій замок, полетів гонець до рицаря Правописа, щоб допоміг, урятував... Сили танули, ось-ось упаде фортеця Знань. Зрозуміли тоді звуки, що без літер їм не вистояти та й іншого гінця висилають, просять, щоб пробачили букви та повернулися. Підмога прибула якраз вчасно. Літери, звуки та рицар Правопис здолали всі помилки!

Відтоді звуки та букви дружили й допомагали одне одному.

Букви і звуки назавжди -

команда найкраща у світі,

їм не страшні помилки,

бо серця їхні дружбою зігріті!

Гринчак Іван, 5-В клас

У чарівному світі звуків жила дівчина Фонетика. Світ був сповнений різних звуків: приголосних, голосних, твердих та м’яких. Але, на жаль, вони ніяк не могли перетворитися на щось, що нагадувало б слово. Мешканці цього чарівного світу навіть не помічали цієї проблеми. Для них це було звичною справою. Звуки, наче птахи, літали собі, і ніхто не зважав на них. Фонетика годинами спостерігала за звуками, слухала їх. У її голові вони перепліталися між собою, утворюючи щось, схоже на мелодію, але запам’ятати її вона не могла.

У місті, де вони мешкали, не було нічого особливого. Лише стара бібліотека, декілька магазинів та дрібні господарства мешканців. Фонетика любила бувати в бібліотеці. Там вона могла годинами дивитися на портрети букв, вони здавалися їй неймовірно прекрасними.

Одного разу, прийшовши до бібліотеки, вона зрозуміла, що є єдиним відвідувачем. Чомусь їй не хотілося переглядати книги, навіть нові, ще не читані. Навколо жодної живої душі. Фонетика вирушила до середини зали. Там незвично порожньо... Аж раптом вона помітила на маленькі двері, яких досі ніколи не помічала. Прочинила їх — і опинилася... У чудовому місці, яке, як виявилося, було країною Мовознавства. Навколо лунали не просто звуки — слова, до того ж різними мовами. Їй здавалося, що все розуміє. Більше за все на світі вона боялася втратити це відчуття.

Аж раптом перед нею опинився словник. Невелика, але доволі важка книжка. Фонетика взяла її до рук. І вже більше не випускала...

Повернувшись до свого рідного міста, вона змогла упорядкувати всі звуки, а потім розказала всім мешканцям про свою дивовижну пригоду.

Коцюб Анна, Левенець Ксенія, 5-В клас

Колись, давним-давно, було два королівства: королівство Голосних та королівство Приголосних. І ніхто в цих країнах навіть не знав про існування іншої держави, хоч ці королівства з’єднував міст. Ним ніхто ніколи чомусь не користувався — був він як новий, бо туди жоден звук не ступав.

У королівстві Голосних завжди було весело й сонячно. Жителі завжди мали гарний настрій і любили співати. А в королівстві Приголосних було все навпаки: похмуро, ніхто не вмів веселитися й співати. І жили тут представники різних національностей: тверді, м’які, пом’якшені, шиплячі...

Одного дня сталося щось незбагненне: два звуки з різних королівств зустрілися. Було спекотно. Веселий голосний / а / йшов, наспівуючи, набрати водички. Нікого й нічого не бачив, натхненно виводячи мелодію. З іншого боку мосту, по якому, несподівано для себе йшов / а /, брів сумний та похмурий / б /. Йому теж потрібна була вода. / а /, заплющивши очі від задоволення, мало не збив / б /, а той неймовірно злякався й спитав:

- Привіт! Ти хто?

- Я голосний звук, із королівства Голосних. Чув про таке? А ти хто?

- / б /, я приголосний, із королівства Приголосних. Ти справді з королівства Голосних?

- Так, звісно. Але я ще ніколи не бачив приголосних, - сказав / а /.

- І я ніколи не зустрічав досі голосних, - зізнався / б / і запропонував: - Нумо дружити!

- Чудова ідея! - підхопив / а /.

Вони взялися за руки й рушили мостом, співаючи пісень, яких навчив / а /. Після цієї пригоди звуки часто навідувалися одне до одного, потоваришували, знайшли нових друзів — букв — і об’єдналися у королівство, яке назвали Алфавіт.

Кирилюк Поліна, 5-В клас

Ведмідь весь день дивився на медузу,

а потім сів на свій велосипед

і що є сили в'їхав в синє море,

пошкодував, що не купив собі мопед.

Гулей Валерія, 6-А клас

Коли мені було п’ять років, я з батьками поїхав у гори. Ми в лісі збирали гриби, смажили шашлики... Нам було дуже весело!

Неподалік від нас — ставок, у якому жило дуже багато маленьких чорних жабок.

Вони були маленькі — цим мені й сподобалися, бо я ще таких не бачив: такі живуть лише в лісі. У мене була сумка з іграшками, і я туди набрав жабок, десь із десяток. Поклав у машину і забув...

Тато потім ще цілий тиждень у машині знаходив тих жаб. І коли ми тепер їдемо на відпочинок, мені всі кажуть, щоб я нічого не збирав.

Коліщук Матвій, 6-А клас

Рано-вранці на зорі

Голос чути у дворі.

Розбудили всіх довкола

І мене в тому числі.

Подивилась я в вікно –

Ну а там, як у кіно.

Корова в сірих мокасинах

Стрибає в небі по хмаринах.

Внизу медузи лізуть в сад,

Щоб поїсти виноград.

Кіт украв велосипед

І чкурнув за парапет.

А за ним біжить олень

І кричить всім: «Добрий день!»

Все відбулось наче в сні -

Було весело мені.

Тащук Тетяна, 6-А клас

Ця історія почалася з того, як моя мама прочитала мені чарівну казку “Крижане серце”.

Майже всі дівчата на той час мріяли мати таку книжку. Вона сподобалася мені ще з першого погляду, адже на обкладинці було намальовано дівчинку з двома косичками, в синій шапочці та ніжно-рожевій курточці, вона ліпила маленького сніговичка, котрий оживає. Це було так мило! Я вже не могла дочекатися, коли почую історію.

Нарешті ми з мамою зручно вмостилися і почали читати. У мене аж дух перехопило. Це було дивовижно. Я вже уявляла, як виходжу на засніжену вулицю і починаю ліпити точно такого сніговика, який прокидається. Тому на наступний день я з самого ранку вибігла на вулицю, знайшла найкраще місце для оживлення мого нового друга і почала творити чудеса. Я всю душу й серце вкладала в роботу. І ось залишилось лише одна деталь – вставити морквинку. До мене якраз приєдналася моя подруга. Ми взяли разом моркву і … як не дивно, нічого не трапилося. Я дуже засмутилася, але надія не згасала в моїх очах. Ми почали танцювати навколо сніговичка. Думали, що це допоможе. Танцювали до пізнього вечора. Але нічого не змінилося. І ми, засмучені, пішли додому.

Цю історію я буду з усмішкою згадувати все життя.

Тащук Тетяна, 6-А клас

Село, поле – це все, що мені потрібно для відновлення сил. Тепло. Це літо. Безмежні луги і поля сяяли невидимими хвилями. Над гарячим полем висіло синьооке небо, яке ховало в собі стільки секретів, що навіть уявити складно. Розмаїті хмари плавали в блакитному морі. Це наче кораблі, які згодом потонуть у цих далеких хвилях. А насправді це розкраяні хмари. Різнокольорові барви охоплювали луги. Це квіти, які зачаровують своїми запахами.

Я лежу і дивлюсь на високе море. З боків мене оточують маленькі голівки цікавих дітей. Це найкращий сон, але…

Теремко Анна, 6-А клас

Серед бетонних джунглів нічного міста стояла самотня голка на перехресті незвіданих доріг. Вона була як вірний покажчик, покликаний вести у те місце, де хмара вишивала на небі мрії, де сніг падав, мов кришталеві перлини. І серце, розбите на тисячі шматочків, знаходило в цій казці спокій.

А десь, на іншому кінці світу, на морі, серед хвиль, весело танцював Марс, втікаючи від реальності на землі до мрій про далекий космос.

Кієвець Андрій, 6-В клас

«Сьогодні мої батьки будуть увесь день на роботі, а повернуться лише ввечері скоріше за все втомленими й голодними», - міркувала я, дописуючи задачу з геометрії. Упоравшись із домашнім завданням, я спустилася на кухню. На жаль, світло мали увімкнути лише за пів години. Але я вперто вирішила, що мені ніщо не зупинить і сім’я має смакувати смачну вечерю.Так… На рогалик не вистачить борошна, для плюшок замало дріжджів, для чізкейків немає сиру. Оцінивши запаси, зрозуміла, що яблук та яєць вистачить на шарлотку. Спустилася в гараж, набрала яблук. Повернувшись, помила, почистила та нарізала їх кубиками. Після того запанірувала яблука в кориці та манній крупі. Потім пішла в комору по яйці. О, нарешті увімкнули світло! За графіком світло мало з’явитися ще пів години тому. Але до приїзду батьків ще є дві години, тому поспішаю знайти цукор. Фух! Є! Думала, що знову доведеться бігти в магазин. Отже, яйці є, цукор, розпушувач також, борошно знайшла. Починаємо змішувати міксером: спершу яйці, потім додаємо цукор та збиваємо майже до піни, згодом додамо ще ванільний цукор,а вже після всього борошно. Маса має стати як густа сметана. Тісто готове. Повертаємося до наших яблук. Висипаємо їх у форму, з зверху виливаємо збиту масу, форму треба обережно струсити, щоб тісто рівномірно розтеклося між яблуками. Тепер час класти форму в духовку, яка вже встигла нагрітися до 180 градусів. Нам потрібно 50 хвилин терпіння…

Щоб не гаяти час, і пішла прибирати. Тільки віднесла борошно в комору, як вимкнули світло. Ні! Тільки не це! Умикали лише на 50 хвилин. А як я маю виконати тести?! Слава Богу, у мене є генератор! Іду в гараж. Головне – нічого не спалити. Що там мені казали? Йду надвір і шукаю лічильник, вимикаю міську подачу електрики. Повертаюся в гараж. Умикаю генератор у будь-яку розетку. На жаль, бензину в генераторі обмаль. Довелося йти на пошуки каністри з пальним. Коли перелила бензин у генератор, увімкнула його, з’явилася й електрика. Це ж треба! Нарешті допечеться моя вечеря. Більше ніяких пригод цього вечора в мене не було. Що ж, тепер нас усіх чекають смачна шарлотка й запашний чай.

Фреяк Тетяна, 8-Б клас

Написано за мотивами твору Олександра Довженка “Зачарована Десна”.

Подяка вчительці української мови та літератури Чернівецького ліцею №8 імені Тараса Григоровича Шевченка – Гірш-Лісонник Руслані Олегівні!

Було надворі темно. Цікава пора... Освітлення на вулиці не було. Відчиняєш вікно, дивишся, а нічого не видно. До вікна я не діставав, можливо, саме тому нічого й не бачив, але ні – стояв на носочках, зазирав на небо. Це було на кухні. Мені пʼять, було нудно, напевне, пішов на кухню щось вкрасти, аби зʼїсти. Моя кімната залишилась пустою, але з відчиненим на провітрювання вікном. Світло також було ввімкнене. Не знав я тоді ані про тарифи на комунальні платежі, ані про біологічні процеси в природі. На жаль. Не було мене в кімнаті хвилин двадцять. Що таке двадцять хвилин в житті? Виявляється, достатньо.

Повертаючись щасливим, ситим, з дуркуватим настроєм, заходжу я в кімнату, лягаю на своє ліжечко (Цікава з ним також була історія. Коли його вже виносили з дому, щоб замінити, – зламали ліфт). Так от, чую звук… Стало страшно… Не надаю цьому значення, проте за декілька секунд звук повторився. Мій погляд падає на стіну. Якщо Вам колись розповідали про сучасні електроавто, що досягають швидкості сто кілометрів на годину за одну чи дві секунди, і це найшвидші авто, то вам відверто збрехали. Із кімнати я вибіг швидше. Мої співчуття сусідам, проте мені здається, що для них – я вже невідʼємна ідилія затишку їхніх домівок.

Страх, жах, смерть – це все промайнуло в моїх очах за мить. Я сказав мамі: «У моїй кімнаті чудовисько, рятуйте!» Проте мама, зважаючи на свій здоровий глузд, сказала: «Синку, гайда сам».

Я людина боязка, проте винахідлива, але не завжди у житті є вибір. Демократія в моїх кімнаті тоді точно не працювала. Я одягнув на себе простирадло, обмотав руки, ноги – надійний бронезахист.

І ось тут у моїх руках вперше опинилась зброя. Досвіду у мене ще не було, однак я вправно розібрався з нею. Розбирання, збирання АК-47 на шкільних уроках пана підполковника не стоїть і поряд. ЦЕ БУЛА ШВАБРА!

Страшні звуки, битва, про яку згодом писатимуть в книжках. Бій був швидким, але (мені здавалось) минула ціла вічність… Все закінчилось.

Отямившись, я побачив на стіні пляму. Коник-стрибунець…

Щирі співчуття екологам: битва була не рівноправна: ціла доросла комаха на одного мене — дитину.

Бурченко Євген, 11-А клас

Історично так склалось, що я живу далеко за містом, де з одного боку поле, а з іншого ріка та ліс. Ожного разу, надихнувшись мультиками, я жадала

нових пригод. Але в радіусі кілометра від мене були лише батьки, молодший брат та пес. Тож, узявши з собою в пригоди всіх, хто на це згодився, і тата, якому довелося за нами слідувати, щоб двоє малих дітей не загубились, я вирушила в пригоду. У самому лісі все виглядало химерно, а хащі нагадували ліани із самісіньких джунглів. Але, незважаючи на ці перепони, я взяла свого вірного зброєносця та коня, якому не дуже сподобалися наші намагання його осідлати, тому пес вирішив не підходити до нас близько, а охороняти на дистанції.

Бродили місцями, які в нашій уяві були дивовижними: нам здавалося, що ми першовідкривачі цих земель. Зайшовши трохи далі, ми знайшли чиюсь базу, навколо засохлого дерева з дуже широкою кроною було побудовано форт. А всередині нього натрапили на луки та мечі. Тож, озброївшись цими саморобними витворами зброярства та мистецтва, ми вирушили на пошуки супротивників.

Надія знайти хоч когось ледве не покинула нас, але вже в сотий раз проходячи повз сухі повалені колоди, зброєносець (мій брат) вигукнув: «Дракон! Аню, дивись!» І я зрозуміла, що весь цей час ворог був замаскований. Битва була справді легендарна, та ми навіть не помітили, як стемніло. Тому, щоб скоротити шлях додому, тато запропонував перейти через річку. Але ми не врахували, що це була рання весна, і ,вже спустившись, зрозуміли, що річка трохи вийшла з берегів, тому просто перескочити її не вдасться.

Тато як справжній герой повалив одного з наших противників та переніс нас по черзі через річку. Піднявшись на берег, ми вийшли в полі, тому, на жаль, не скоротили шлях, а навпаки. Незважаючи на давність цих подій та всі нюанси, я досі згадую її з теплом.

Сташко Анна, 11-А клас

Перший день війни. Знову.

Він пройшов і повернувся до України по колу, як згадка про свіжі шрами, сльози і втому.

Але все ж минув рік.
Рік з того часу, як війна зачепила усіх і кожного.

Зруйновано більше будівель.
Більше батьків ніколи не побачать своїх дітей.
Більше родин вже ніколи не отримають від рідних з фронту добрих вістей.

І кожен з нас винен у цьому.
Кожне російське слово у мовленні, пісня у плейлисті відривають наші шанси на перемогу і віддають ворогу.

Але декому досі байдуже. І це вбиває мене.
Коли у них з'явиться мозок?
Не знаю.
Сподіваюся, вони усвідомлять це швидше, ніж "сусіди" заберуть у нас все, до крихти.

Труфіна Тетяна, 11-А клас

Поговорімо… про мову. Без улюблених фраз суспільства «Яка різниця?", "Розмовляю, як мені зручно» і подібних. У мене до вас лише одне запитання: «Чого ви намагаєтеся досягти? Здатися "крутими"? Не такими, як усі?»

А ви думали, як сприймається це збоку? Ні? А я скажу. Жалюгідно. Гидко. Соромно. Коли ж до ваших промитих мізків дійде справжня важливість української мови?
Мова - це зброя. Мова - це щит. Мова - це код нації, яку намагаються знищити. У наших реаліях це мова гідності, опору, незламності.

Скільки ще людей повинно померти, лишитися без домівок? У скількох дітей повинні вирвати дитячі роки? Скільки ще крові повинна увібрати в себе наша земля, щоб ви нарешті усвідомили, що своїми ж руками, своїми ж брудними ротами нищите нашу культуру, цілісність і незалежність?!

Досить. Наслідків вже достатньо. Ви не українці. Ви такі ж нелюди, як і окупанти. Ви нічим не кращі за них. Прийміть це, змінюйтеся, або.. не забруднюйте суспільство. Їдьте геть. І цурайтеся свого коріння десь на болоті.

На двох стільцях не всидить ніхто. Це я вам обіцяю. 

Труфіна Тетяна, 11-А клас

— Проси!

Спина чоловіка вкрилася холодним потом, а по всьому тілу пробігли мурашки, він уже давно забув ці почуття, почуття невідомості. Він не знав, на що чекати та хто за дверима. Хоча в ту секунду його думками заволоділа лише одна персона, та, котру він так і не забув та досі жадає побачити по ту сторону дерев’яної перешкоди. Його сковане багаторічною кригою серце наче почало танути, мабуть, се вплив його музи, його сойки, бо лише їй були раді в тій брилі, лише для неї було місце в серці, місце, яке за 3 роки так і не зайняла інша мадемуазель, інша любка. Бо лише вона здатна зігріти його цієї зими, ніхто інший йому і не потрібен. Ручка дверей опустилася…

Ледь помітне світло наче осліпило Массіно, а всередині нього розпалилася надія, перед його очима промайнули всі спогади, ним заволоділо бажання побачити ту саму утікачку бодай на секунду. Ту, яка щойно розкрила всі потаємні почуття старого відлюдька, які він так старанно ховав під маскою байдужості. Сорокарічний Хома наче став маленьким хлопчиком, який віддано чекає на свою любов. Хвилювання розривало його зсередини і коли він вже зробив перший крок до дверей вони несподівано розчинилися прямо перед його лицем.

Перед Хомою повстала висока молода дівчина, вона не була схожа на всіх тих жінок, що він бачив до того, в ній була загадка, її янтарні очі палали яскравим полум’ям, тіло було блідим, немов сніг, що щойно випав на ґанку, а зовнішність була настільки привабливою та незвичною, що він не міг відірвати свій погляд від чужинки.

До опочивальні разом з незнайомкою потайки проник холод, який, певно, супроводжував її всю дорогу, він пронизував до кісток, а разом з ним ледь відчутний вітерець загасив свічки в кімнаті й разом з ними останню крихту надії на щастя… Все зруйнувалося, наче картковий будинок. Массіно завмер, не знаючи, що сказати…

Раптом він випалив, сам того не очікуючи: «Це, це не ти…Ти не моя сойка». Його голос дрижав, а очі поступово наповнювались сльозами, але він вже не мав сили плакати, з його ока впала лише одна скупа сльоза, проте наповнена щирим розчаруванням, яка залишила теплий слід на його правій щоці.

— Нихао, ти, мабуть, пан Хома, - сказала незнайомка з жахливим нетутешнім акцентом і напрочуд щирою посмішкою.

***

Хто се і чом рада бачити мене вона,

Коль навіть образу мого не бачила до того?

Чому йменує паном мене приблуда

З країв, що їх не бачив і не чув ще я?

Хто ж вона, та дівка що, спожила,

Свою потугу і змогла нагнать на мене страшну тугу?

***

У його голові було ще більше питань, ніж до появи цієї бестії на порозі. Раптом його наче вдарило струмом, нарешті його осяяло. Він наблизився до розгадки, в голові чоловіка з’явилися здогадки і, він згадав лист та рядки про війну с Китаєм і, певно, зрозумів хто вона, та від кого прийшла. Його голова почала кипіти від думок, що атакували його з невідомою силою.

***

Це був як вирій із пташок,

Що в небі б’є ключем по хмарам, розтулює негоду ранком.

Чи навіть гірше, мабуть, то було наче вулик.

А бджоли в ньому, то думки, що жалить та отруювать могли.

***

Панувала напружена атмосфера, яка наче душила ліричних героїв, не даючи їм промовити й слово. Дівчина не одразу зрозуміла таку реакцію чоловіка, певно, вона не знала, що в листі не було описано, хто стане вісником погудка. Кароока красуня й собі перейняла цей важкий гумор, що навис у цій кімнаті. Проте взявши себе в руки мовила таки до пана.

— Звісно, не сойка, я Мей, донька китайця, що лист тобі мав передати на прохання Мані. Вона не знала, чи зможе вернутися живою до-дому, боялася, що помре, не попрощавшись, і навіки залишиться у твоїх згадках лише утікачкою. Не такого майбутнього вона жадала, тому й написала тобі листа, щоб нагадати про себе та хоч трохи описати ту долю що настигла її.

— Коли так, то чому переді мною стоїш ти, убрана, як моя кохана в день втечі? Звідки в тебе ця сукенка? Та де моя Маня, невже вона вже не жива? – для Хоми це прозвучало як погане передвістя. Він почав зопалу ставити новій знайомій тисячі питань, які крутилися у нього в голові за весь вечір, навіть не чекаючи відповідь бодай на одне.

— Зачекай, скоромовцю! – дівчина посміхнулась, її вузькі очі наче стали ще вужче, з її уст раптом пролунав гучний, проте панянський сміх, а разом з ним зникла та нехороша напруга.

Хома, сам того не тямивши, пом’якшав, йому вже не було так тривожно, він знав, що ця леді не змогла б завітати до нього в покої з поганою звісткою. Чи просто сподівався, що доля зжалиться й не завдасть фатальний удар, він і так за декілька годин був побитий як старий собака. Він благав, і його таки почули, Мей почала оповідати.

Якщо, скажу що усе добре, збрешу.

А се робити я не хочу, проте скажу

Вона таки жива, у госпіталь уранці прибула,

Мабуть, любов їй сили придала.

Вона боролась відчайдушно,

Проте снаряд ворожий в бліндажі

Мав плани іншії тоді.

— Коли відбувався бій, Маня була недалеко від місця вибуху, її та Миколу серйозно ранили. Вона не писала про це в листі, щоб не засмучувати тебе та не забирати надію. Щоб не піти на той світ без звістки, вона написала бодай би щось, а потім передала моєму батьку, а він у свою чергу відправив листа до тебе. У ту же ніч Федорович помер, а Маня продовжила воювати на фронті після довгих 3 місяців на лікарняному ліжку. Вона не змогла кинути своїх побратимів, хоч і здобула волю, про яку писала, через це й не приїхала одразу. За якісь 4 місяці її бригаду розстріляли, а її знову ранили. Вона втомилася від битв та не могла змиритися із втратою своїх друзів і вже не була здатна воювати через травму. Незабаром її перевели в госпіталь ближче до тебеияк більше не придатну до бою.

— Де цей госпіталь? – перервав Хома.

— Я тебе проведу. А сукня це не Манина, вона попросила вбрати таку саму, як у неї. Ти ж знаєш Маньку – дівчина блиснула очима на Хому, натякнувши слідувати за нею та попрямувала до виходу.

Хома вдягнувся так швидко як навіжений, й кулею вилетів з кімнати. Він, вже уявляв, як зустріне свою сойку та що буде говорити.

— Мей, як ти познайомилася з Манею і звідки знаєш про неї та про те, що сталося? – вони вже майже підійшли до палати, в якій лежала дівчина.

— Таємниця. – промовила дивачка і зникла, наче ніколи й не існувала. Було видно лише сойку що сиділа на дереві та охороняла спокій полоненої стінами лікарні дівчини, що вже зачекалася свого коханого. Чоловік декілька хвилин не розумів, що щойно сталося було відчуття наче ноги самі його привели сюди.

***

І раптом стук в палату, глухую тишу обірвав.

Невже Хома? - подумала вона.

При встала пані, проте не встигла й підійти,

Як увірвалась постать із двері.

Побачив чоловік в очах коханої сльозину млосну

І тямив він її щосили,

Так, що стояти було не під силу

Продовжувать біля одвірка.

Лишень не тямив він як так змогла

Лихая доля познущатись

Над Манею, його коханням щирим, непорочним,

Його кокеткою, яку одної ночі утратив він того і не бажа.

Та сойка, що розлучницею стала,

Знов поріднила душі вправно

Й подарувала шанс на існування

Любові, котру зіпсувала.

І майже вік у щасті прожили,

Не знаючи ні горя, ні журби,

Але ховаючись подекуди від місяця й імли,

Щоби стосунки зберегти.

А на могилі те сойчине крило

Стоїть й по наші дні бурхливі.

Як символ невмирущої любові,

Що пробами жорстокими палала, проте не пала.

Згоріти пристрасть не змогла, мабуть, їй доля не дала!

Ткачик Олена, 11-А клас

Улітку, коли я залишилася в селі, завжди ставалося щось цікаве. Одного літнього вечора ми з дідусем повели коней на пашу. Дерева тихо шаруділи листям, а трава лоскотала мої ноги. Коні були дуже спокійні, їхні гриви переливалися на сонці, було ледь чутно звук копит.

Раптом у мене осінило — от якби осідлати одного коня. Попросивши дідуся про це, я побачила усмішку через його густі та сиві вуса. Уже через мить я сиділа на наймолодшому та найкращому коні. Я відчувала себе козаком, а щастя переповнювало мене зсередини. Але моя щаслива мить тривала недовго. Кінь наче підлетів із копит. Коли я відчула, що він став на задні ноги, руки, якими я трималася за його гриву, послабили, наче в немічної старої, а ноги геть не прилягали до його тіла.

Я відчула, як падаю додолу. Коли я летіла, мені здалося, що все моє дитяче життя перекреслене. Раптом я згадала, які смачні пиріжки спекла бабуся зранку, як міцно мене обіймав тато і як я люблю життя. Як тільки я впала, мене ніби притисло, я не могла дихати, очі мої заливали сльози, а серце — жаль до себе.

До мене підбіг дідусь, і мені стало набагато легше та спокійніше. Ось так несподівано в мене перед очима пролетіло все життя...

Бабюк Ангеліна, 11-Б клас

Удосвіта мене будить тато. За вікном ще темно, мені холодно і зовсім не хочеться прокидатися. Проте я згадую, що сьогодні ми їдемо в гори. Тепер уже з радістю встаю, біжу вмиватися й одягатися. Швиденько спускаюся на кухню. Ми снідаємо й у передчутті чудового дня, декілька разів перевіривши, чи нічого не забули, нарешті виїжджаємо з дому. Їдемо усією родиною разом із моїми братами й сестрами, увесь час галасуючи.

За вікном миготить зелень, а дорога стає помітно гіршою. І ось ми приїхали! Виходимо з машини, мама гукає нам, щоб одягли курточки, адже надворі прохолодно. Ми вдихаємо свіже гірське повітря. Сонце сліпить очі. Ми радіємо: попереду важкий, але сповнений пригод похід!

Ільніцька Анастасія, 11-Б клас

Одного пекучого літа я з мамою опинилась у Вижниці. Маленьке містечко недалеко від Чернівців, де є наша дача. Ми туди часто їздимо саме влітку. Будинок примостився біля лісу. Будучи маленькою, я завжди хотіла дізнатися, що цікавого в тому лісі. Але, на жаль, мама не відпускала мене на дослідницькі прогулянки :(

Зазвичай мені було нудно. Я не мала друзів, з якими могла провести час. І ось одного дня до сусідів приїхали їхні онуки. Щодня їхній дідусь водив через наше подвірʼя в ліс кіз. Аж раптом він доручив це своїм онукам. Вони ж, проходячи наше подвірʼя, запропонували мені піти з ними. Я, звісно ж, погодилась, бо дуже хотіла в ліс. Йшли ми доволі довго. Ліс був доволі високо, на горі, тому йти було важко. Кози бекали, ми хекали. Але я була надзвичайно задоволена цим. Ліс настільки густий, що в ньому було темно, як уночі. Я тримала на мотузці доволі смирну та спокійну козу (Знала б, що насправді вона не така вже й спокійна…)

І тут зненацька ця сумирна кізочка тіпається, обертається на 360° та починає бігти вниз. Через те, що мотузка була міцно привʼязана до моєї руки, я не могла просто відпустити її. А коза все розганяється… Я, як скажена, перечіпаючись через гілочки та каміння, буквально кочусь вниз разом із тією чудовою козою. Не знаю, яким чином я залишилась живою, але це був найшвидший марафон у моєму житті.

Мама стояла біля підніжжя гори та гукала мене. Через декілька хвилин перед нею постало двоголове шестиноге двороге чудовисько у вигляді мене та наляканої кози.

Мама тоді була надзвичайно зла через повністю пірваний та брудний одяг. А щодо мене… в мене зʼявився страх перед козами. І ще: у той ліс я більше не поверталася.

Вижбовська Ірина, 11-Б клас

Є час у всіх дітей, коли вони гіперактивні та не можуть всидіти на одному місці. За ними потрібно слідкувати дуже уважно. Ну... одного разу за мною не змогли вслідкувати. Лєрочці було всього чотири роки, коли вона відчула на власному досвіді, що таке вільне падіння.

Бабуся з дідусем молилися до ікон, які висіли на стіні, а я стрибала на печі, обіймаючи подушку та придумуючи сюжет, що я неймовірна принцеса. В один момент рівновага вирішила мене підвести - і я полетіла разом з подушкою до землі. Усі присутні в тій кімнаті втратили вміння говорити на декілька хвилин. Усі боялись, що я не встану або почну голосно плакати, але все обійшлося лише сміхом та фразою: “Принцеса випала із замку”. У польоті я змогла перевернутись так, щоб подушка летіла не позаду мене, а попереду — і врятувала мене від зіткнення з підлогою. Відтоді я обходжу цю піч десятою дорогою і намагаюся на неї навіть не дивитись. Але в цьому також є свої плюси. У ранньому віці відчути, як це летіти, мов птаха, – дуже хороший та цікавий досвід. Хоча… повторювати його у мене немає бажання.

Чорна Валерія, 11 -Б клас

Малюнки Бабій Юлії, учениці 4-Б класу

Напевно, ніколи  «Крилам» не було так важко злітати… Чуттєві, вразливі душі наших авторів особливо болюче й гостро реагують на жахливі події, викликані війною. «Дитинство, обпалене війною» - тепер це, на жаль, і про них…

Як же важко знайти світлі тони Віри в полум’ї гніву й  попелі розпачу. А нашим юним авторам це вдається, вони надихають і нас своєю творчістю, пронизаною потужною впевненістю у перемозі Справедливості, Істини й Краси.

Переглянути тексти, написані ліцеїстами: